Передмова.
Коли я навчалася в школі, дуже популярно було вести щоденники. Різні.
Щоденники погоди були стантартні, треба було купити «Щоденник погоди» і вносити різні дані: t*, опади, силу вітру, хмарність і таке інше. Кожен день.
Тому я добре пам’ятаю погоду кінця 60-х років: спочатку були дуже холодні і довгі зими і завірюхи, багато снігу, що навіть двері неможливо було відчинити; потім з’явилися пилові бурі, тому треба було закривати обличчя або носити медичні маски.
Особисті щоденники вели переважно дівчата. Це в школі.
Ці зошити були збіркою цікавих моментів. Туди подруги писали різні побажання, а кожен писав собі різні думки, цікаві події, вірші, куплети популярних пісень.
І все було яскраво іллюстровано малюнками, фото, вирізаними картинками.
Тоді продавалось багато роскішних листівок квітів, поздоровлень зі святом, портрети улюблених акторів. І чудовий кольоровий журнал «Новини кіноекрану».
Коли я вийшла заміж, то продовжувала вести щоденник. Але я й гадки не мала, що мої щоденники таємно почитував мій чоловік. Одного разу я в щоденнику з сумом згадала хлопця, якого не дочекалася з армії. Ми тоді жили в селі Шульгівка та працювали на будівництві каналу Дніпро-Донбас.
Чоловік тикав пальцем в ці слова в щоденнику, лаявся нецензурними словами. Потім напився горілки та хотів мене побити. Коли на час прийшов його друг Сергій, хотів його втихомирити, та марно. Тоді Сергій вдарив мого чоловіка так, що той відлетів на кілька метрів. Після цього я пішла ночувати до сусідів, а вранці прийшла перевдягнутись, щоб піти на роботу. Та картина, яку я побачила вдома дуже вразила мене. По кімнаті були розкидані мої речі всі пошматовані, а саме більш шкода було фотографій, шматочки яких були всюди.
Я зрозуміла, що мені нема чого вдягнути, щоб іти на роботу. Не йти ж в халаті?
Я стала пребирати речі в шафі і раптом серед білої постільної білизни знайшла свою весільну сукню. Фата в мене давно перетворилася на фіранку на вікні.
Плаття ж було шите в ательє мод, по фігурі, з дуже тонкої шерсті та довге.
Плаття я вкоротила довжиною до колін, взула весільні туфлі, зупинила попутний транспорт, тому що на робочий автобус запізнилася, і поїхала.
Коли я з’явилася на роботі, вся бригада була вражена, а особливо мій чоловік.
Я пояснила, чому я так одягнена, тож хлопці стали насміхатися з мого чоловіка і вимагали вибачення. Він вибачався, але я взагалі не знала, що робити. Я не бачила його більше в якості свого чоловіка. Я про це йому повідомила.
Хлопці щось йому радили, шепотілися. Чоловік десь поїхав, а надвечір привіз безліч нового вбрання. Як на диво, всі речі були мого розміру, але плаття з маленькими трояндами, мого улюбленого, мені не вистачало. До речі, теж був його подарунок.
Всі речі я взяла, але все одно з ним не розмовляла.
В суботу він поїхав у місто на базар та привіз мені супермодну яскраво-білу, імпортну германську кофтинку в рубчик з короткими рукавами. Мені вона дуже сподобалася і я його пробачила.
Але з того часу щоденники я писала від третьої особи та змінювала імена. Інколи навіть застосовувала свій таємний шифр з вигаданим алфавітом.
